Вікторія Фосдаль вже 16 років проживає у Південному-Хельгеланді. Володимир Українець живе в Брьоннойсунді рік. Вони обидвоє родом з України, і разом вони вирішили організувати різдвяну зустріч у Брьоннойсунді для біженців із усього регіону Південному-Хельгеланді .
Як сказано так зроблено. У середу всіх українців з Південного-Хельгеланду запросили до Актової зали, щоб познайомитися, поласувати традиційною українською їжею та щоб діти могли разом погратися та отримати різдвяні подарунки. З’явилося близько 70 чоловік.
В Україні існує багато різноманітних традицій на Різдво, які відрізняються від регіону до регіону. Серед іншого, є ті, хто святкує Святвечір 6 січня за юліанським календарем, а деякі святкують Святвечір 24 грудня за григоріанським календарем, яким користується переважна більшість західних країн. Зустріч у середу більше була присвячена традиціям, які повязують усіх українці.
Організатори також були чіткі з визначеннями. Це була зустріч. Це не вечірка чи свято. Ви не можете святкувати, коли у вашій країні війна. Проте учасники зустріли один одного теплими посмішками, обіймами та щирими розмовами. І діти звичайно робили те, що діти вміють найкраще, гратися, чинити хаос, сміятися і насолоджуватися компанією таких же дітей.
Захід мав розпочатися о 15:00, але для українців це означає «приблизно тоді починати приходити». А українці тримаються традицій, тож минула майже година, поки всі зібралися i розпочалася програма.
Спочатку всі встали і заспівали гімн України, те, що явно справило враження на багатьох присутніх.
Після цього проводилося молитва перед трапезою, а потім можна було споживати їжу.
Зрештою, Вікторія Фосдаль привітала гостей і сказала, що їй самій не вистачало українців, і що для понад 200 українців, які приїхали до Брьоннойсунда протягом 2022 року, важливо зустрічатися, співпрацювати, ділитися інформацією та підтримувати один одного.
– Мені сумно через ситуацію в Україні, і я все ж пам’ятаю своє дитинство там, у селі. В лісі. Це був гарний час. Але ми повинні жити сьогоднішім і майбутнім, а не вчорашнім, сказав Фосдал.
Учасники привезли традиційні українські страви. Крім того, організатори отримали фінансову підтримку від служби у справах біженців, щоб вони могли приготувати їжу безпосередньо в актовому залі та купити напої і декорації. За сам зал вони нічого не платили.
– Я зв’язався з керівниками актового залу, і ми одразу отримали "так", і нам не потрібно було нічого платити. Це був зроблений фантастично добрий вчинок, вони допомогли нам, каже Фосдал.
Також були присутні мер Ейліф Трелнес і двоє представників служби у справах біженців. Міський голова привітав українців Brønnøy.
– Я дуже вдячний, що мене запросили на щось подібне. Приємно вітати українців тут, які приїжджають сюди, і дуже важливо мені, щоб вони були добре прийняті. Також дуже цікаво подивитися, які у них традиції на Різдво, каже міський голова БA.
Організатори сказали меру, що було б непогано організувати місце для регулярних зустрічі українців у Брьонной.
- Люди живуть розкидано по муніципалітету, в тому числі в Хоммельсте та на Рейнфіорді Лілле. Деякі з українців відчувають себе трохи в недосяжних межах, і тоді бути добре мати можливість зустрітися з іншими що є в такій самій ситуації, – сказав Володимир Українець.
Мер запевнив, що муніципалітет у цьому допоможе.
Дід Мороз, або святий Миколай, як його там називають, – це традиція, яка є частиною святкування Різдва в Україні вже багато сотень років. Тому було доречно, щоб святий Миколай також з’явився в актовій залі, щоб роздати найменшим учасникам зібрання новорічні подарунки, зібрані Червоним Хрестом та волонтерським центром.
Дід Мороз роздавав на сцені пакунки, а щасливі діти один за одним спускалися зі сцени зі своїми пакунками, в той час батьки фотографували та посміхалися від вуха до вуха.
Цього літа Олена Чубова приїхала до Норвегії, а в жовтні – до Брьоннойсунда разом із сином Тімофієм Кияшком (11). Спочатку вона проживала в Луганській області, на крайньому сході України що межує з кордоном росії. Коли у 2014 році почалася війна на сході України, вона відправилася рятуватися втечею з двома дітьми.
– Після кількох років зеневірянь по кількох місцях України, ми оселилися в Полтаві, місто в центральній Україні, на схід від Києва. Коли цього року росія вторглася, багато біженців зі Східної України зрештою втікали до Полтави. Житла не вистачало. Я орендувала там житло, а коли господар повернувся в місто то вимагав повернути будинок, я залишився без житла. Тоді я вирішила втекти з країни, до Норвегії, каже вона.
Її 20-річний старший син залишився в Україні. Він вчиться на інженера і повинен бути в країні, якщо його призвуть на військову службу. Чубова вже багато років розлучена і є матір'ю-одиначкою своїх синів. Каже, що вісім років живе з війною, і страх за дітей її не відпускає.
– Мій молодший син дуже страждає від цього, він з дитинства з війною росте і змушений був ходити психіатра, щоб отримати допомогу. Він весь час боїться, не виносить сирен і гучних звуків, каже вона.
Порятунком для маленької родини зі Сходу України стала Норвегія.
– Я відразу побачила в аеропорту, в очах Хоакона, який приїхав нас забирати. У нього були добрі очі, теплий погляд. Я відчуваю, що потрапила туди, де є доброзичливі люди. Після восьми років війни я нарешті змогла позбутися стресу і трохи розслабитися. Тепер я знову можу нормально спати, – каже Олена Чубова.
В Україні Чубова працювала в онлайн-центрі, де допомагали українкам. Тепер вона дуже радіє, що отримала сама допомогу з Норвегії.
– Я дуже вдячна, що Норвегія дала нам можливість приїхати сюди, особливо для дітей. Люди тут добрі. Я знаю, що допомагати іншим, не отримуючи нічого натомість, коштує багато зусиль, дякую всім волонтерам, які постійно заступаються за нас, хто приїжджає сюди, до Норвегії, - я дуже ціную це.
Зустріч у середу стала чудовим пережитком для Олени та її сина Тимофія.
– Звичайно, ми думаємо про війну, навіть якщо так зустрічаємось, але важливо бути разом – важливо підтримувати один одного. Тоді разом ми зможемо ненадовго відпочити від війни.
Вона сподівається, що зможе залишитися в Норвегії.
— Я не планую повертатися. Я навіть не уявляю, що там відбувається. Я не вірю, що конфлікт найближчим часом заспокоїться, навіть якщо наші сили викинуть росіян з української землі. Тоді напевно все одно будуть прилітати ракети з російської території. Мені нажаль немає до чого повертатися, і тому я хочу залишитися в Норвегії, – каже Олена Чубова.